Особистість і привинення: від Просвітництва до філософії ідеалізму

Анотація

Привинення відповідальності стосовно іншої гідної особи, яке імпліцитно існувало вже за Античності та Середньовіччя, було чітко виявлене і приведене у відповідність із ставленням до себе лише у ранньому Просвітництві. Тільки той, хто має певний мисленнєвий зв’язок із самим собою, існує відповідально, і тільки йому можуть бути привинені його дії та бездіяльність. Ця здатність побудувати мисленнєвий зв’язок із самим собою, тим самим критично розглядаючи себе і  керуючи собою, створює особистість у філософії класичного модерну. На межі XVII–XIX ст. у І. Канта ця думка досягла кульмінації. Особистість стає чітко визначеною як об’єкт привинення. Особистість, як стверджує І. Кант, є той суб’єкт, вчинки якого є здатними до привинення. Під знаком відповідальності не пізніше, ніж за часів І. Канта, обговорювалося питання про зворотні передумови поведінки, а саме про те, чи взагалі не створює вперше безперервно здійснюване моральне або правове привинення те ставлення до себе, яке ми намагаємося пізнати через поняття особистості.